«Дивишся фільм, а у тебе плюс десять до пульсу»

У день народження видатного українського актора Івана Миколайчука у Чернівцях стартує кінофестиваль «Миколайчук OPEN». У програмі – чимало українських та міжнародних прем’єр. Цікаво, що ««Миколайчук OPEN» минулого року став першим кінофестивалем, що відбувся офлайн за умов повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тоді було показано 10 українських фільмів, які ще не були в прокаті, а також ретроспектива Мантаса Кведаравічюса.

Цього року у програмі 53 фільми (короткометражні та повнометражні), два конкурси, міжнародний та національний та загалом дуже багато цікавого. Як вдалось зробити новий фестиваль в умовах великої війни? Завдяки чому вдається не просто існувати, а активно розвиватись? Що є головним?

Про все це і ще про багато інших, не менш цікавих речей ZAXID.NET поговорив з генеральним продюсером фестивалю Олексієм Гладушевським та його програмним директором Алесом Малишенком.


Алес Малишенко та Олексій Гладушевський

«Ворог хоче, щоб наша культура зупинилась»

Олексій Гладушевський: Після початку повномасштабного вторгнення було дуже багато повідомлень у соцмережах від знайомих акторів, продюсерів тощо, що наша професія нікому вже буде не потрібна, грошей на кіно не буде ніколи, потрібно змінювати життя, змінювати професію й займатися, напевно, чимось кориснішим для країни. Мені від того стало дуже сумно, адже люди не розуміли, що саме цього хоче наш ворог. Він хоче, щоб наша культура зупинилася.

Тоді я зрозумів, що потрібно починати робити те, що ми можемо, навіть без грошей.

Ми тоді якраз приїхали до Чернівців. Там відремонтували стару радянську будівлю кінотеатру, перетворили її на сучасний культурний центр Івана Миколайчука. Попрацювати нормально вони не встигли, але там вже була чудова команда, творчі люди, які теж вважали, що щось потрібно робити.

Ми проводили дуже багато лекцій, показували кіно. Також стало зрозуміло, що часто молодь не знає, що відбувалось з кіно, наприклад, у 60-х чи 90-х, а старші люди не уявляють, що відбувається у сучасному українському кіно.

І от саме тоді народилася ідея зробити фестиваль прем’єрних фільмів, а не просто показувати кіно, яке вже було в прокаті.

Тобто, ідея у мене виникла, але я ніколи не працював з фестивалями. Я розумів, що потрібно збирати команду і перша людина, яку мені порадили як професіонала у фестивальній роботі, це був Алекс Малишенко. Моя пропозиція його здивувала, бо зазвичай фестиваль готується рік десь, а я йому запропонував зробити це за місяць.

Ми відразу вирішили, що він буде обов’язково офлайн. Тоді всі скасовували офлайн-події та переходили в онлайн. Ми зрозуміли, що якщо теж будемо онлайн, ми, по-перше, нічим не відрізнятимемося від інших. По-друге, нам ніхто не дасть зовсім нові фільми. Оскільки Чернівці на той час були найбезпечнішим місцем в Україні, а укриття є і в самому центрі, і зовсім поряд, ми вирішили ризикнути.

Ми робили це все повністю на волонтерських засадах. Цього року ми матимемо трохи грошей. Вже можемо зробити більше.

Алекс Малишенко: Я додам, що робити фестиваль саме офлайн було важливо.

Ми розуміли, що невідомо, коли українське кіно знову хтось зможе побачити на великому екрані. Це був важливий момент, я не знаю, чи саме наш фестиваль когось переконав, але саме після нього почав оживати прокат. І стало зрозуміло, що українське кіно потрібне глядачам.

Це стало свого роду культурним супротивом, адже треба постійно нагадувати про нашу культуру і взагалі про те, що культура – це одне з того, що дає нам можливість опиратися.

  «Людина епохи бароко дуже подібна до сучасної людини»

У мене, наприклад, була розмова з Олександром Книгою, керівником театру з Херсону. Він сказав, що, можливо, стійкість херсонців залежала, зокрема, і від того, що театр завжди впроваджував українську мову, українську культуру.


«Відблиск»

У Чернівцях часто робили різні події, зокрема присвячені Іванові Миколайчуку, але вони чомусь були одноразові. У нас якось так одразу з’явилося розуміння, що це має бути не регіональний фестиваль та стала подія. Ми думали, що це фестиваль, який може бути цікавим для всієї України. Крім того ми хотіли показувати глядацьке кіно.

Адже наше фестивальне кіно має дуже багато успіхів, про нього постійно пишуть, воно дуже класно представляє Україну за кордоном. Але у нас є певні проблеми з жанровим, глядацьким кіно. От ми і вирішили, що такі фільми (а вони є) теж непогано було би підтримувати.

І зараз ми бачимо, що ця ідея непогано працює. Ми знайшли іншу нішу, ніж ті фестивалі, які ми всі любимо. І з іншого боку ми розуміємо, що це може стати класним майданчиком для комунікації якраз з жанром з усього світу, обміном досвідом, підтримати нашу індустрію.

«Ми десь втричі збільшили кількість подій»

А.М.: Минулого року в нас не було конкурсів. Лишились дуже класна емоція від фестивалю. В нас повірили, а цього року вже підтримують значно більше, ніж минулого.

Коли закінчився фестиваль, ми думали, як собі ускладнити життя. І перше ускладнення (й головне), яке ми придумали, – це був саме конкурс. Загалом ми десь втричі збільшили кількість подій. У нас було 13 фільмів та серіал минулого року. Зараз у нас загалом, з короткими метрами, 53 фільми. Ось так ми виросли.

У нас, звісно, є проблеми росту, і вони, мабуть, не дуже помітні будуть глядачам та глядачкам, які до нас прийдуть, але вони дуже помітні людям, які сплять на 2 години менше.

Хотів би додати про підтримку міста та області. І йдеться не лише про владу, а про місцевих підприємців. Мене дуже надихає, що люди, які роблять бізнес у цьому місті, волонтерять, розвивають своє місто, також зацікавлені в культурі. І це дає нам додаткову енергію. Якщо тут вірять, значить це потрібно, значить, можна зробити ще більше.


«20 днів у Маріуполі»

О.Г.: У нас була два напрямки спочатку. Перше, це повторити фестиваль, який був минулого року, фестиваль українського кіно, закріпити успіх так би мовити.

Але українське кіно зараз не фінансується. Думаю, десь у 2025-му році нас може чекати вакуум українського кіно. І ми розуміємо, що якщо ми будемо робити фестиваль ще рік-другий, в якийсь момент у нас просто забракне фільмів. Нам доведеться показувати будь-що, а це неправильно. Тому ми вирішили вже починати міжнародний конкурс.

«Нам важлива не фестивальна історія, а контакт з глядачем»

О.Г.: Ми в першу чергу зробили акцент на Берлінале. Алекс там побачив деякі фільми, зокрема «Всередині» з Віллемом Дефо. Також у нас буде французька анімація з фестивалю в Ансі й румунський фільм Мунджіу, щодо якого ми не дуже вірили, що нам вдасться його отримати, але вирішили спробувати. Ніхто не вірив, що у нас буде фільм Мунджіу в конкурсі, який до цього був в основному конкурсі Канн.

З українських фільмів ми показуємо «Як там Катя?», який був у Локарно і де Анастасія Карпенко отримала приз за найкращу жіночу роль. Це дуже хороша картина. І вона є абсолютно глядацькою.

  «20 днів у Маріуполі»: кіно, яке боляче дивитись

Ми знали, що у продюсерів є багато заниканих фільмів, які вони з різних причин під час війни не хочуть показувати, а ми розуміємо, що прямо зараз нам потрібно говорити українському глядачеві, що українське кіно є.

Я вважаю, що я краще покажу погане кіно, ніж ніякого. Тому що, погане кіно – це також частина кіноспільноти. Але нам пощастило і нам взагалі не довелося навіть розглядати до фестивальних програм погане кіно, б все кіно, яке ми отримали, дуже цікаве.

Зараз багато фестивалів у конкурсі показують разом і документальні, і ігрові фільми, вони між собою конкурують. Ми вирішили поки так не робити, але зібрали дуже сильну позаконкурсну програму. В нас є і «20 днів у Маріуполі», і «Король Лір. Як ми шукали любов під час війни». Це фільми, які показували наші колеги з Docudays UA.


«МРТ»

Є фільми, прем’єри яких будуть в нас. Це «Злегка прочинені двері» з Риммою Зюбіною. Це «Подвійний іммельманн» Віри Яковенко з Ларисою Руснак у головній ролі. Це фільм «Батько» Олександра Кобзаря, режисерський дебют відомого актора.

Цікаво, що всі вибухово відреагували на новину про прем’єру фільму «Вересень», який раніше називався «Шлях мерця». Багато хто думав, що це фільм-міф, якого не існує.

Щодо критеріїв відбору, то для мене головний такий: ти дивишся фільму, а у тебе плюс десять до пульсу.

А.М.: Є такий момент, що слова «глядацьке кіно» в нашій кінокритичній спільноті мали дещо зневажливе значення.

Вважалось, що це має бути комедія, дешева, яка заробила 50 мільйонів. Я з цим не погоджуюсь, я думаю, що треба просто повернути нормальне значення слів «глядацьке кіно».

На мою думку, це щось, що подобається глядачам, це не щось погане. Є фестивальні глядацькі фільми, фестивальні глядацькі документальні фільми тощо. І вони дуже цікаві. Тобто слово «глядацьке кіно» ми розглядаємо трошки ширше.

Для когось Локарно – це 8-годинний філіппінський фільм, де один план триває годину. Для когось Локарно – це фільм, який, наприклад, теж є в нашому конкурсі, – комедія «Мій сусід Адольф».


«Мій сусід Адольф»

Локарно це і фільм «Як там Катя?», класична драма за всіма законами, доволі динамічна, дуже зрозуміла, цікава і з точки зору сценарію, сюжету тощо. Так шукали цей баланс.

Чому, наприклад, Мунджіу у нас? Його авторський метод дуже незвичайний. Його режисерські скіли – на якихось захмарних висотах. Його «МРТ» – це дуже актуальна історія. Тема заробітчан в Україні була і є актуальною, у картини дуже зрозуміла паралель. Я коли робив синопсис, то в мене було враження, що я пишу про «Памфір». Там є певні паралелі між нами та Румунією, і взагалі румунське кіно дуже добре показує ті процеси, які є у нас. Зрештою, сам Мунджіу народився недалеко від Чернівців.

Тобто нам була важлива не фестивальна історія, а контакт, який може виникнути з глядачем. Ми віримо, що у нас дуже розумні глядачі та глядачки. Хочемо, щоб вони інакше подивились на глядацьке кіно.

І щодо «Вересня», до речі, цікавий кейс, бо я дуже довго за ним стежив. Я не знаю навіть скільки. Багато років. Цей фільм нарешті пішов до глядачів і прекрасно, що ми можемо його показати. Для мене це особисто дуже приємний момент, тому що я один з його найбільших фанатів протягом всіх цих років.

  У Львові та Кракові відбудеться фестиваль старовинної музики

Цей фільм несподіваний. Якщо з описів здається, що там щось відбувається шалене, то на екрані відбувається ще божевільніше. Цікаво, що це зняли в Україні, і цікаво, як це буде далі розвиватись.


«Вересень»

Також зараз складним питанням є можливість привезти іноземців. Для нас їх приїзд – важливий дзвіночок, що Україна не відірвана, попри все, від світових культурних процесів.

До нас приїде французький режисер Гійом Рібо, він зняв документальний фільм про Голодомор на основі щоденників Ґаррета Джонса «Україна 1933: Насіння голоду». Автори дуже хотіли показати фільм в Україні. І вже показували на Docudays UA. Режисер тішився, що картину побачать на двох фестивалях, і ми не намагались конкурувати, бо це потрібно і глядачам, і фільму. Гійом настільки переймається цим, що майже два тижні вирішив побути в Україні заради того, щоб мати контакт з глядачами і заради свого фільму.

Цікаво, що фільм переміг на французькому фестивалі документального кіно FIPADOC буквально десь за декілька місяців до того, як Франція визнала Голодомор геноцидом . українського народу. Мені здається, це дуже важливий знак.

«Ми єдиний фестиваль, де є муза»

О.Г.: Є важлива річ, яка відрізняє наш фестиваль від багатьох інших. Це програма «Інститут Зірок». Це класичне кіно та легендарні актори та акторки українського кіно. Ми єдиний фестиваль, де є муза. Минулого року це була Галина Сулима, цього року це Людмила Єфіменко. Це культові українські актриси.

Минулого року ми показали фільм «Така пізня, така тепла осінь». Після фестивалю його відреставрували й фільм отримав друге життя. Цього року ми показуємо «Легенду про княгиню Ольгу» в українській озвучці.


«Легенда про княгиню Ольгу»

Чому це важливо? Молоді після нашої перемоги і зараз, ще під час війни, потрібно на щось спиратися. І такою опорою має стати саме наша культура.

Ми провели експеримент нещодавно. Ми спитали наших молодих глядачів та глядачок, хто така Бріджит Бардо? Всі знали. «Хто така Софі Лорен?». Всі знали. Може не всі, але багато. А потім ми почали питати про українських зірок. Стало зрозуміло, що з цим біда. Майже ніхто їх не знав. Ми зрозуміли, що це потрібно якось вирішувати. А вирішувати це можна тільки якщо постійно про це розповідати. Але розповідати цікаво та сучасно. Тобто велику увагу ми приділяємо класичній частині.

Наприклад, «Мавка» зараз головний хіт. А яка історія української Мавки в кіно? Кіномани знають, що Юрій Іллєнко знімав фільм «Лісова пісня» і попередньою Мавкою була наша муза Людмила Єфіменко. А хто знає, що Раїса Недашківська була ще до цього, вона жива й чудово себе почуває, можна з нею спілкуватися. Це наші скарби.

Ми робили фестиваль до дня народження Івана Миколайчука і ми зберігаємо цей зв’язок з тим кіно, яке треба повертати. Щодо Миколайчука, то багато його робіт не озвучені українською досі. Миколайчук був народною суперзіркою. Він досі один із найвідоміших акторів українського кіно всіх часів і якось дивно було би робити нішевий артхаус-фестиваль з іменем Миколайчука.

Усі фото «Миколайчук Open»