«Поламані війною люди були і в нашому дитинстві теж»

На фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN» відбувся показ ще однієї довгоочікуваної української картини – «Я і Фелікс» Ірини Цілик. Фільм бере участь у міжнародному конкурсі кінофестивалю. Переможця обирають самі глядачі шляхом голосування.

У фільмі йдеться про дивну дружбу контуженого в Афганістані війського Фелікса та підлітка Тимофія. Це екранізація роману Артема Чеха «Хто ти такий?», що став «Книгою року ВВС». Головну роль зіграв письменник Юрко Іздрик.

Надзвичайно тонка, емпатична, ніжна та глибока розповідь про 90-ті, про те, як назавжди ранить війна. Зрештою, варто дочекатись фільму в прокаті, бо він викликає в кожного приватні емоції та спогади.


Ірина Цілик (фото премії Кіноколо)

Глядачам у Чернівцях пощастило, адже вони змогли вже побачити це кіно та поспілкуватись з режисеркою. А ми тим часом поговорили з Іриною Цілик, яка розповіла про особливості роботи.

Хочу почати з назви. Їх фактично три. Є назва роману, «Хто ти такий?», є назва фільму «Я і Фелікс» і є міжнародна назва «Rock. Paper. Grenade». З чим це пов’язано?

Я ще не придумала, як відповідати на це питання, але зараз буду розбиратися. Насамперед мені хотілося відірватися від назви роману, адже фільм, насправді, лише відштовхнувся від оригіналу, і ми створили якийсь інший твір за мотивом книжки. Тому мені здавалося, що було би не чесно зберігати ту саму назву.

Спершу фільм, як проект, пішов в люди під назвою «Я і Фелікс». Це була швидка спроба якось окреслити, про що наш фільм. Але з часом сценарій трансформувався, і лінія Фелікса стала не головною, а однією з кількох різних ліній. Та назва прижилася…

Що стосовно міжнародного «грайливого» варіанту назви. Я не хотіла б романтизувати той час, адже я, як дитина 90-х, з одного боку, запам’ятала багато такого, що мене травмувало. Це і травма бідності, і стосунки з батьками, які часто на нас, дітей, виплескували свої проблеми. А з іншого боку, було багато чого світлого теж, тому що все одно дитинство, юність – це той час, який ми зазвичай пам’ятаємо в кольорі. Принаймні, у мене так.

Тому якось хотілося і в назві натякнути на те, що фільм не буде надто важкою драмою, що в ньому є ще також певна легкість, гумор.

Мені назва «Камінь, ножиці, граната» виглядає символічною, адже Чех – письменник, папір це те, з чим асоціюється письменник. Він замінений воєнним словом «граната».

Хм… ну, так, у цьому щось є. Ми про це не думали з такого ракурсу, але насправді, класно, коли хтось шукає в цьому якісь свої асоціації.

Як ви вважаєте, той культ війни, який був в СРСР, призвів якоюсь мірою до війни сьогоднішньої?

Ну, насправді, я в цьому фільмі якраз хотіла трошки відійти від теми війни, бо в перші роки була занадто сильно на ній зосереджена. Але все одно не вийшло, тому що так чи інакше ми зараз шукаємо способи говорити про все, що відбувається з нами. Зокрема, й про ті впливи, які нас формували свого часу. Наприклад, поламані війною люди, вони ж були і в нашому дитинстві теж. Просто тоді ми їх бачили іншими очима. Ці травмовані «афганці», як їх тоді називали, зі своїми проблемами жили серед нас, але вголос про все це не дуже говорилося. Серед моїх родичів теж є людина, про яку пошепки пліткували, що часом у нього бувають «заскоки» після участі у війні в Афганістані.

Що стосовно Чеха, у нього є свій дуже особливий досвід, тому що дуже близько поруч із ним була такаглибоко травмована людина. І Чех виніс зі свого дитинства такий урок: він ненавидить все, що пов’язано з військовим досвідом. Авжеж, він ніяк не думав, що йому самому теж доведеться потім його на себе приміряти.

  У Львові відбудеться міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти»

Але, звісно, різниця є, тому що тодішні вояки були військовими, які прийшли на чужу землю, за чужу країну воювати. І вони повернулися додому страшенно демотивованими, зруйнованими. Зараз все трохи по-іншому, бо ми тут своє захищаємо, але так само з війни чимало людей повертаються дуже поламаними.

Я вже це бачу, тому що і в перші роки війни я багато спілкувалась з ветеранами. Є відчуття, що це величезна біда, масштаб якої лякає. Цим людям страшенно складно після повернення відчути ґрунт під ногами, повернутися в мирне життя. І очевидно, що нас ще накриє цією хвилею знов з величезною силою.

Але для мене наш фільм ще й про те, як це все позначається на дітях. Тому що я ж теж мама, я такождумаю про ці речі. Можливо, ми з чоловіком певним чином травмували свого сина тим, що він завжди був включений у тему війни змалку – з трьох з половиною років, коли почався Майдан. І до мене занадто пізно дійшло, що, мабуть, варто його було захищати від частини інформації, бо він завжди в курсі всього. І тепер я розумію, що це ще теж не відомо, як відгукнеться.


«Я і Фелікс» (кадр з фільму)

Вам вдається уникнути і традиційної для зображення 90-х «чорнухи», і марної романтизації їх? Яким чином?

Ну, мабуть, справа в моїй особистій оптиці. Я завжди шукаю, на чому б доброму зупинити свій погляд, щоб за це триматися. І, мабуть, вибір тем, за які я беруся, певною мірою цим сформований. Я ж і в попередньому фільмі шукала якусь тему про війну без війни.

Я вже говорила, в «Я і Фелікс» мені хотілося згадати також і те добре, що в нашому дитинстві було. Але романтизація дійсно може бути небезпечною. Мене теж часом дуже відштовхують чиїсь спроби просто приховати ті речі, які важливо називати своїми іменами. Так чи так, багато залежить від форми, від того, як ми про це говоримо.

В мене було доволі дворове дитинство, вся ця шпана була моїми друзями. Я з одного боку ухитрялася бути відмінницею і дівчинкою, яка багато читає, а з іншого – я з юних років дружила з такими бритоголовими пацанами. Зараз я розумію, що як майбутній режисерці мені це багато дало.

Так само вдома все було теж дуже по-різному. Я маю свій власний великий досвід спостережень за тим, як часи змін ламають людей, котрі не можуть впоратися з тим, що впало на їхні плечі. І, мабуть, для мене цей фільм також був спробою щось вибачити батькам, бабусям, дідусям. Але тепер я мама, я так само постійно помиляюся, я цей шлейф провини за собою тягаю. Тому, мабуть, це одночасно спроба поговорити з нашими батьками, але водночас і з нашими дітьми теж.

Ви казали, що хотіли піти від роману, але в фінальних титрах даєте реальних прототипів своїх героїв. Чому?

До речі, це було рішення, до якого я прийшла лише тоді, коли фільм уже давно був змонтований. І буквально тоді, коли можна було ще застрибнути хіба що в останній вагон, я раптом все-таки вирішила додати ці фотографії.


«Я і Фелікс» (кадр з фільму)

Мені здалося важливим перевести все в фіналі фільму із площини ігрового кіно хоча б на якусь хвилину у площину документального. Я думаю, це виводить фільм на якийсь інший рівень. Адже так і є, за героями стоять реальні люди, справжня сім’я.

Думаю, що на відміну від Чеха, я була добрішою у фільмі. Він в книжках роздає своїм прототипам по повній. Сподіваюся, що його мама не образиться. Ну а я в героїні мами героя бачила одночасно і свою маму, і себе саму, коли нерви мене підводять та я зриваюся… Було корисно подивитися в це дзеркало.

  У Херсоні відбудеться перший кінофестиваль з моменту деокупації міста

Бабусі Чеха вже немає серед живих, а про Фелікса (в реальності його звали Пилип) ми насправді так нічого і не знаємо. Тобто цей фінал фільму, якого, до речі, в книжці немає, саме такий, яким він був і в реальному житті. Фелікс зник, про нього ніхто нічого не знав. І лише після смерті бабусі був дзвінок. Квартирант розповів родині, що дзвонив Фелікс (Філіп), дізнався про смерть бабусі, сказав, що це все, кінець, і повісив трубку.

Ми з Чехом шукали його в якихось спілках ветеранів Афганської війни, але чомусь так і не знайшли інформацію. Це так дивно, адже здається, що в сучасному світі легко можна знайти будь-яку людину. Ми впевнені, що його вже немає серед живих (він страшно пив), але ми не знаємо напевно, коли і як все це сталося. В реальності Чех його востаннє вже бачив втраченою для суспільства людиною. Фелікс його тоді не впізнав…

І так, його справді немає на жодній фотографії, є лише один дитячий малюнок Чеха з портретом Фелікс. Фотографувала в сім’ї тільки мама, яка Фелікса щиро терпіти не могла, тому так. Один з моїх продюсерів дуже сумнівався, чи варто додавати цей малюнок до інших фотографій прототипів, бо він, мовляв, створює непотрібне відчуття вигадки. Але мені здалося, що цей реальний малюнок Чеха-підлітка тут дуже важливий. Так чи так, я не знаю, як Фелікс насправді виглядав.

Але цікаво, коли мама Чеха побачила, що в ролі Фелікса буде Іздрик, вона сказала: «О боже, він так на нього схожий!» Вона була шокована, хоча я Іздрика не за візуальними характеристиками обирала, а чисто за відчуттям його певної відповідності до образу персонажа, та й Іздрик сам по собі персонаж.

У вас завжди, якщо можна так сказати, дуже сімейне кіно. Тут ще й багато членів вашої родини задіяно. Це допомагає чи заважає?

Я для себе зробила певні висновки. Наприклад, знімати власну дитину я, напевно, більше не буду. Андрій знімався до цього в короткому метрі, і це була цілком інша поведінка, ставлення до режисера, відповідальність на майданчику. Тоді він був просто гіпервідповідальною дитиною. А тут мені доводилось постійно відбивати атаки його протестної поведінки та розриватися між ролями мами й режисерки. Якісь геть непотрібні мені дискусії на майданчику.

А от з Чехом мені було дуже комфортно працювати. Ми разом сценарій писали, також він постійно був поруч на майданчику, і мені це дуже допомагало, адже він дивився на все більш спокійним відстороненим поглядом. Крім того ми постійно змінювали сценарій, наприклад, діалоги. Я ніколи не тримаюся дуже вперто за наперед написані репліки. Навпаки, я дуже люблю, коли актори починають від себе щось говорити, але це все треба контролювати, і добре, коли поруч сидить людина з відчуттям мови, яка може вчасно втрутилась. Я би взагалі всім своїм колегам радила мати якогось письменника на майданчику, тому що це справді допомагає.

Де ви знайшли таку автентичну натуру?

Як не дивно, у Києві і трошки в Житомирі. Ми були дуже обмежені в бюджеті, тому далеко не їздили. Думаю, в провінційних містах значно більше зберіглося локацій, законсервованих в часі, як мухи в бурштині. В Києві з цим складно. Ми намучилися на етапі пошуку локацій, але все-таки вони ще існують – острівці якогось вчорашнього життя.

Але я була дуже обмежена. Наприклад, не могла собі дозволити загальних планів чи дальніх, а я їх дуже люблю. Я постійно себе ловила на тому, що маю весь час бути поруч із героями, інакше в кадрі миттєво вилазить багато зайвого. Від вікон пластикових до інших ознак сучасного життя.

У вас дуже точні деталі тодішнього побуту. Ви так добре це пам’ятаєте, чи у вас були якісь консультанти?

  До Львова на благодійний фестиваль з’їдуться винороби з усієї країни

Консультантів, як таких, не було, але ми всі як команда були одне одному консультантами. Більшість людей, що брали участь у процесі, – це люди плюс-мінус мого покоління, тобто 35 плюс або трохи старші.

А ще була серія знімків французької фотографки Ліз Сарфаті. Вона у 90-х зробила цілу купу фотографій пострадянських реалій. Мені дуже подобаються її кольори, я теж за них трималася. Це жовті, сині, червоні і зелені, насправді, радісні кольори, але в такому трошки приглушеному варіанті, як на плівку Fuji або Kodak, пам’ятаєте цю різницю у відчутті? Ми з тим бавилися, і нам це всім було в кайф.

Наприклад, наша художниця Марія Островська намалювала точно такі самі шпалери, як на одній із фотографій Сарфаті, для квартири наших героїв. Потрібні реквізит, одяг, аксесуари все ще можна зібрати, з об’єктами все значно складніше.

Але я все одно впевнена, що ми налажали в якихось дрібних деталях і, мабуть, уважні глядачі їх шукатимуть. Очевидно, що у всіх нас теж по-різному пам’ять зберегла ту реальність. Але в будь-якому разі це була колективна робота.

Чи є у вас щось, заради чого ви хотіли б повернутися у 90-ті?

Не впевнена. Це хороше питання. Я в принципі за те, щоб нікуди не повертатися. Я не хочу повертатися ні в юність, ні в дитинство. Мені дуже комфортно в моєму тут і тепер, мені подобається змінюватися, але водночас я вдячна тим різним етапам мого життя, які мене формували.

Ми жили дуже скромно, наші можливості були максимально обмеженими. Саме тому, мабуть, в мені визріла дуже сильна жага брати від життя більше, ніж життя мені пропонує. Зараз я спостерігаю за сьогоднішніми дітьми, і я поки не знаю, добре це чи погано, але вони так багато всього мають на старті за замовчуванням. Як це вплине на них? Ну, це нормально не бути бідним, не бути голодним, не бути обмеженим в чомусь. Хоча про що я кажу… Наші українські діти сьогодні мають зовсім інші, часом дуже страшні випробування. Я можу лише здогадуватися, що вони винесуть з цих часів, що запам’ятають, як це на них вплине.

Зовсім про інше хочу вас запитати. Якою є доля родини з Красногорівки, героїв фільму «Земля блакитна, наче апельсин»?

У Ані народилася ще одна донька. Вся родина зараз у Вільнюсі. До речі, знімальна група посприяла тому, що вони опинилися там: ми мали всі разом летіти на прем’єру, і тому ми їх трохи раніше привезли до Києва. А тут раптом російське вторгнення… Вони ходили перші кілька ночей ночувати в метро. Потім ми домовились з нашими литовськими колегами про допомогу, і родина змогла виїхати до Литви. Вони тепер там, але страшенно сумують за домом. Хоча неясно, чи буде їм взагалі куди повертатися. Вже зараз відомо, що їхній будинок частково зруйнований. І значна частина об’єктів, які є в фільмі, уже зруйновані. Тому ця родина зараз в такому підвішеному стані.

Цікаво спостерігати за іншими метаморфозами в їхньому житті. Наприклад, деякі члени родини стали принципово україномовними. Ганну минулого року запросили виступати в парламенті Литви. І вона таку промову виголосила, яку я від неї не очікувала. В ній було стільки любові до України! Раніше ці люди були патріотами свого маленького світу, а тепер щось змінилося.

Ну а Мирослава вже закінчила інститут. Вона вже дипломована спеціалістка. Настя поки трошки зависла, вона школу закінчила і хоче бути режисеркою.